Найнудніший пост

Авторка:

Таня Пилипчук

засновниця платформи “Пошуршимо?”

Так, цей пост найнудніший, але потрібний, оскільки ви маєте розуміти як я опинилась в Індонезії і звідки то все я беру.

Почалося все зі стипендіальної культурної програми від Індонезійського уряду Darmasiswa.

Стипендією  це  можна назвати тільки тому, що вона забезпечувала мені 200 доларів в місяць. Поняття “виграла” – це також досить відносно, оскільки, як ви розумієте,  не так багато людей захоплені ідеєю повчитись в Індонезії  6 місяців (не розумію тільки чому)).

Отже отак за 15 годин я опинилась в Джакарті, а згодом в своєму місті.

Я – в Семарангу. І тут мушу підмітити, що ні з містом, ні з універститетом мені не пощастило. Великий бізнесовий центр Індонезії, перегружений транспортом, 99% мусульман, нетуристичний,  знаходиться на березі Явського моря, проте не має жодного пляжу:(( (А мені тут мріялись кокоси та лежачки після лекцій.)

Вчила я “Підприємництво і соціальну відповідальність”, і скажу, що освіта в Індонезії такаж “пречудова”, як і в моєму улюбленому КНЕУ: старосистемна, заангажована зайвим і бюрократична.

Але ж хто туди їхав вчитись? Ось карта моєї 7-ми місяної мандірівки)